Старовинні канапки та neverending challenges

Емпатичнийпередпідлітковий Дмитрик, якому буде 11.
Непередбачуваний розумник Сергійко, якому 7
Принцесі-воїну Вірусі 5 з половиною.
Липкій мікробі Лідії майже рік.
А я що? Я нічо, я просто Юля. Коли мене питають, що найкращого є вбагатодітному материнстві, важковідповісти – бо прекрасного і чудового дуже, дуже багато.
Тим не менше, нерідко я почуваюся жонглером. Таким, який підкидає в повітрякілька тарілок з порцеляни – і не дає жодній впасти. Спробую пояснити, про щоя.
Приміром, Дмитрик приніс фразу про те, що «в Німеччині заборонені народнізасоби контрацепції», з цілого речення розуміє лише назву країни, і прагнетерміново це виправити.
«Гаразд», вдихаю я на повні груди, і вже готова почати лекцію, аж тут:
– Дль…для…ляляляля…лялялідадеее…
– Ляля Ліда – де? – перепитую лопотінння я, і беру обслиненого жучка на руки.Крихітуся витирає личко до моєї сукні, в якій я якраз намилилась йти на важливузустріч, і інтенсивно втирає погризений сухарик в комір. В голові пролітаютьдумки про те, що якщо зараз я заперу це водою і випрасую, то до 16:00 воноцілком може і висохнути… Ой, чого це я. Які там засоби контрацепції?
Якщо ви думаєте, що моя геніальна розповідь провалилась, то дуже помиляєтесь.Ми з Дмитриком і з малюком в руці говоримо про населення країн, про те, що людистають людьми ще в маминому животі, і про дуже багато іншого.


Аж тут до кухні заходить Сергій, тягнучи за собою кріселко і букварика. Йому нечитається слово, «бо воно дуже довге». Дмитро дивиться на мене багатозначно іговорить «чшш», бо ж при малявках розмовляти можна не про все. Загалом, довгеслово – це не страшно, і ми прочитали б його вмить, аж тут з істеричним крикомвлітає Віруня, і всі сили одразу кидаються на те, щоб зрозуміти причину децибелів.Виявилось, Сергій забрав букварика в неї. Свого власного букварика, так. Алесклад злочину присутній. Віруся швидко розуміє, що неправа, але поки всі ми встані афекту, намагається випросити «десять цукерок, хоча можна і одну». Дмитроі Сергій насуплюють брови. Я розумію, що цукерок на всіх у мене зараз нема, а датисвою одну заначену лише Вірусі – цекричуща несправедливість. Але ж і Віруся також кричуща… Я ставлю Лідію напідлогу, беру Вірусю на коліна і шепочу їй на вушко. Дмитро зітхає.
– Дмитрику, давай я знайду час і розповім тобі все трохи пізніше? О 19 годинісьогодні, давай? А ти ти часом подумаєш, що би ти хотів у мене спитати.
Син погоджується і йде до кімнати. Ляля Ліда, булькочучи «лялялідадлядлядля», дрібно повзе за ним. Віруся пригорнулася ізабула про свої вимоги, а я стараюся не дати їй їх пригадати.
– Цві-рінь-ка-ють. Цвірінькають! – радіє Сергій. – Мам, получилось. Я прочитавдовге слово.
– Який ти молодець! – кажу йому я.
– А я що, не молодець? – знов виходить на орбіту Віруся.
Ляля Ліда з однойменним звуком повзе в пральну машинку.
Я обіймаю Вірусю, і розумію, що забула нагадати Дмитрові збиратися натренування. Колишучи «крихітну» 25-кілограмову дівчинку, виходжу з кухні, – ібачу свого чудового Дмитрика, вбраного і взутого. Син перевіряє спортивнийрюкзак.
– Па-па, мам. Сьогодні о 19, не забудь, – по-шпигунськи підморгує мені.
– Обов’язково! – видихаю я.Який же він в мене розумник! В кого тільки вдався J
– А я склав портфель! – каже Сергій. Мам, тобі треба подивитись обов’язково.
– А можна я подивлюся пізніше? – питаю я, біжучи до Лідії, яка поспішає вунітаз.
– Ні, не можна, – долинає з кімнати, – там у мене канапки. Пам’ятаєш, такі старовинні? Ти мені впонеділок їх давала. І от з ними щось сталося.
Сьогодні четвер. Поки мию руки лялі Ліді, вона рясно заливає мене водою ірадісно пищить. Я згадую, що маю сукню, яку не потрібно прасувати. І мерщійбіжу перевдягатись.
В коридорі – Віруся, чорніша від хмари.
– Малюк, що трапилось? – питаю її я.
– Косметика, – згорьовано відповідає доця. – В тебе більше косметики, ніж умене. Так нечесно.
Її сумочка, що висить поряд на вішачку, підозріло тріщить по швах і з неїстирчить мій блиск для губ. Схоже, в мене вже не набагато більше косметики…

Потім буде ще півдня. Зі своїми викликами і жонглювальними трюками.

Коли я повертатимусь додому, то куплю цукерок.
Старовинні канапки бувають у нас нечасто, але часом через них доводиться купувати і нові зошити.
А «сукня, яку не потрібно прасувати» – це було художнє перебільшення. Прасувати її таки потрібно.

Всі трюки виконані професійними каскадерами, не повторювати у реальному житті 🙂

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s