Як з ІТ піти в багатодітність і відкрити власну школу


Сьогодні про свій досвід материнства розкаже теж Наталя — мама 8-річного Матвія, 5-річної Меланки та 3-річної Магди. Наталя — колишня програмістка, співвласниця приватної школи у Львові, прихильниця здорового харчування і просто цікава співрозмовниця. Розмовляємо про виховання дітей, тайм-менеджмент, шлях до власної справи, а також розберемося, чому багатодітній мамі непросто працювати в популярній сфері ІТ.

Марія: Розкажи про появу Матвійка. Як його народження змінило твоє життя?

Наталя: Так сталося, що я в той період змінила місце роботи. Я працювала в сфері ІТ, пішла в іншу компанію на посаду, яка мені була дуже цікава. І відразу дізналася, що вагітна. В мене був шок, бо щойно почавши роботу, довелося йти до керівництва і казати, що скоро піду в декрет. Але в той час в мене були зовсім несформовані уявлення про декрет, я собі думала, що побуду з дитиною максимум 6 місяців і повернуся. Взагалі не уявляла себе вдома, з дитиною, в ролі домогосподарки. Але коли Матвію минуло тих 6 місяців, я вже точно знала, що нікуди не йду, бо це ще така маленька дитина, вона потребує маму, та й мені було комфортно в декреті. Тому ані через 6 місяців, ні через 9 чи навіть рік нікуди я не повернулася. Коли сину було десь 9 місяців, я вже почала задумуватися, чим би зайнятися, пробувала різну творчість: був тоді скрапбукінґ, шиття, в’язання, потім пішла на курси з фотомайстерності, коли вже могла залишити Матвія на чоловіка. Ми живемо самі, батьки далеко, тому розраховувати на допомогу збоку не доводилося.

М: Зупинилася на чомусь одному?

Н: Не зупинилася. Пробувала все, що було цікаво, але щоб щось так сильно зачепило, то ні. Був період, що пробувала серйозно зайнятися фотографією, але дуже швидко зрозуміла, що це потребує великих затрат часу на обробку. Хотілося, щоб все було гарно, ідеально, а робити то доводилося переважно вночі. Коли настала друга вагітність, зрозуміла, що вночі треба спати, а не працювати, тому закинула цю справу. Та й до того часу вже було якесь коло спілкування, люди, з якими можна було цікаво і корисно провести час — наприклад, ми всі дружно ходили з дітьми на плавання, – то вже мені тоді в декреті подобалося і не було нудно.

М: А чи були в тебе плани щодо кількості дітей? І як третя дитина “входила” в сім’ю?

Н: Взагалі були плани, хотіла трьох дітей. В чоловіка в сім’ї троє дітей і мені завжди здавалося, що це дуже класно, що це така комфортна кількість. Так що ми хотіли, і хоч Магда не зовсім плановано в нас з’явилася, але це було таке щастя, така радість. Старші діти в той час вже мали конфлікти між собою, сперечалися, постійно щось ділили, перетягували ковдру уваги кожен на себе, а менша внесла в сім’ю таку гармонію, відчуття повноти і такої … завершеності.

М: Щось змінилося суттєво після народження Магди?

Н: Вже після її народження я раптом усвідомила, що я ще на 2 роки мінімум залишаюся в декреті. Я ніби розуміла це і під час вагітності, але власне після народження якось то почало так сильно відчуватися, і я мала внутрішній неспокій з того приводу. Мені вже було недостатньо того “мамського” графіку, коли дні наповнені лише доглядом за дітьми і побутовими справами. Відчувала, що класичного декрету вже досить. І тоді власне почала задумуватися, куди себе подіти. Бо повертатися на повний робочий день з трьома дітьми взагалі не виглядало реальним.

М: Давай трошки зупинимося на цьому моменті. Ти працювала до першої дитини програмістом, але кажеш, що повертатися до цієї професії виглядало нереальним. І ти не одна, хто це говорить. Натомість, зараз багато молодих мам думають, що це якраз дуже хороший варіант: гнучкий графік, достойна зарплатня, різні бонуси.

Н: Нереально. Тобто реально, коли вже діти виросли, коли всі, як мінімум, школярі. Тоді, мабуть, реально. Розумієш, це дуже відповідальна робота. Ти не можеш просто собі взяти лікарняний. Графік можливо гнучкий, але він щільний: ти маєш відпрацювати свої години, а якщо вдається домовитися про роботу з дому — то це наголос на слові “робота”, а не на “з дому”. Тобто ти вдома, але ти там працюєш. І, наскільки я знаю, це в більшості ІТ-компаній так побудовано. Я пробувала шукати. Були пропозиції на 6 годин, але з умовою, що незадовго я таки виходжу на 8-годинний робочий день. Можна було з дому працювати, але таке мені теж не підходило. Та й взагалі в певний момент я зрозуміла, що не зможу отак піти на цілий день і не бачити дітей. Ну як то так? Я ж буду про них думати, в мене голова буде зайнята думками, як вони.

М: Програмування відпало, фотографія теж, а бажання робити щось цікаве залишилося. Як прийшла ідея про школу? Чия вона?

Н: Ідея дуже давня. Матвійкові було десь 3 роки, коли я почала про це задумуватися. Тоді я вирішила, що в звичайну школу я його точно не віддам і ми з чоловіком почали шукати варіанти. Тоді якраз приїхала до Львова Валентина Мержиєвська, яка розповідала про заснування БеркоШко, і це стало стимулом для мене. Ми ще з двома дівчатами, мамами, які мали схожі ідеї, обговорювали це, навіть їздили до Києва в приватні школи — дивитися, як там все організовано і як можна щось схоже зробити у Львові. Але постійно натикалися на труднощі: або з приміщенням, або ж де взяти гроші для початку, потім одна з дівчат втретє завагітніла і їй вже було не до того. Наш альянс розпався, а ідея мене не покидала. І вже потім, після народження Магди, з’явилася можливість тут у Львові відкрити Клуб робототехніки. Це було цікаво, перспективно і пов’язано з тим, що мені цікаво – з програмуванням. В той час я якраз ходила на бізнес-сніданки для мам з жінками, які щось цікаве роблять, чогось досягли, і там піднімалася якраз тема вибору між працею на когось і власною справою. Я зрозуміла, що попри ризики, я хочу мати власну справу.

М: Розкажи, на яких принципах хотіла будувати школу, що вдається, а що не дуже.

Н: Я у вихованні дітей намагаюся притримуватися принципу поваги до дитини. Суть підходу — зрозуміти причину, чому дитина поводиться певним чином, бути відкритими і дружніми до неї. В основу ми хотіли покласти принципи гуманної педагогіки. Але вже в процесі зрозуміли, що не так просто реалізувати це на практиці, бо ця відкритість, це розуміння – вони мають йти зсередини кожної окремої людини. Також має значення, чи дитина прийшла в перший клас, чи вона вже має попередній досвід однієї чи кількох інших шкіл. Є така картинка: батько-поліно приводить в перший клас свого сина-гілочку, а біля дошки на них чекає вчитель-поліно з сокирою. Тобто багато говорять, що освіта “обрубує” з дитини всю індивідуальність, робить її стандартною. Ми спершу думали, що в нас замість сокири буде лійка: ми будемо поливати цю дитину, заохочувати її рости туди, куди вона сама хоче. Але дуже скоро зрозуміли, що це таки не найкращий підхід і тепер жартуємо, що в нас ні сокира, ні лійка, а ножиці:) Тобто ми не обрубуємо всі листочки, але контролюємо, куди ці нові пагінці ростуть і допомагаємо сформувати гарне зелене деревце.

М: Розкажи трошки про свій типовий день. Ти сама зараз дітьми займаєшся?

Н: Матвій зараз в школі, Меланка теж в школі в підготовчому класі, а Магда в садочку в тому ж приміщенні, де знаходиться школа. Взагалі як це вийшло: я привела дітей в садок і спитала власницю, чи немає там ще якогось приміщення. Вона дала мені контакти і майже випадково отак вийшло, що школу ми відкрили поруч у тій самій будівлі. Тому зараз в мене нарешті з’явився вільний час для себе, для саморозвитку, бо не потрібно продумувати логістику з дітьми. Всі гуртки теж в школі, ще залишився балет для дівчат, на який ми їздимо в центр, але наступного року я планую і балет організувати ближче до школи. В мене був період, коли школа Матвія, садок, всі гуртки — все було розкидане містом. І це було дуже виснажливо. Це мав бути чіткий щоденний тайм-менеджмент, бо інакше все летіло шкереберть. І навіть при детальному плануванні часто траплялися ситуації, коли хтось захворів, або корки в місті, або банально не встигаєш доїхати з Сихова на Привокзальну — і це дуже важко.

М: Знаю, що у вашій сім’ї здоровий підхід до харчування.

Н: З першою дитиною ми прочитали про педприкорм, зрозуміли, що нам це підходить. Але вже не хотілося класти в тарілку будь-що, бо ж дитина з неї їсть. Так ми спершу відмовилися від майонезів, кетчупів, смаженого — те, що зараз вже багато хто робить. З Меланкою я вже почала задумуватися про відмову від м’яса і перестала його вживати. Чоловік не перестав, але вдома в нас його не буває:) Потім був такий дуже категоричний період, коли я практикувала сироїдіння, тобто в раціоні були сирі овочі, фрукти, пророщені зерна. Зараз я вже більш легко до цього ставлюся, але м’яса далі не вживаю. Мені було досить комфортно, бо маю своє коло спілкування, яке мене в тому підтримує. Ми з друзями могли обговорити меню, порадитися щодо продуктів, я не була сама в тому.

М: А чи не важко на такій системі видумувати, чим би то дітей нагодувати? Як вони взагалі в їжі — перебірливі?

Н: Не важко, бо до всього звикається. Ну і оскільки в мене були однодумці, то можна було завжди порадитися, що ж приготувати цікавого з продуктів, які є вдома. А діти просто звикли, в кожного є щось улюблене, але проблем з “нагодувати” не виникає. Мене часто питають, як мої діти їдять салати. Але в нас часто на вечерю просто салат, для них це звично.

М: Є така думка, що це важко — знайти якісні овочі і фрукти взимку, що це дорого. Як ти їх знаходиш? Може маєш якісь поради, як витрачати менше часу і грошей на закупи?

Н: Я люблю поїхати на гуртовий Шувар і там закупитися. Фрукти беру ящиками, вистачає десь на тиждень. Також там часто можна знайти продукти з Італії, Польщі за цінами, значно нижчими, ніж у приватних продавців в інших місцях. Беру там пармезан, томати в’ялені, пасту арахісову… Ну і часом друзі підкидають якісь ідеї, нові місця, де можна купити ті продукти.

М: Дякую тобі за цікаву розмову. Наостанок побажай щось сім’ям, які мають вже багато діток, або ж ще роздумують, чи варто розширювати сім’ю.

Н: Однозначно варто! Я вже вище казала, що це така радість, така повнота. Я ніколи не могла зрозуміти, як можна мати лише одну дитину, бо я просто не знаю, як її виховувати, коли вже вона стає старша, коли їй вже 9 років, 10 і так далі. Вони тоді вже не хочуть такого тісного спілкування з батьками, а брати чи сестри — це такі ніби посередники. В них так чи інакше будуть перетинатися інтереси, вони краще зрозуміють проблеми одне одного, допоможуть батькам інакше подивитися на різні ситуації. Всім бажаю того відчуття повноти в сім’ї, радості від виховання дітей.

А ми дякуємо Наталі за те, що поділилася своїм досвідом і чекаємо на розмови з наступними цікавими багатодітними батьками.

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s