Контейнер, не смітник!

Вересень годиться починати з осінніх тем. Так, цьогоріч у мене троє школярів: відмінник-шестикласник, розумник-другокласник і першокласниця – порохова бочка. Думаю, про навчання дітей у мене колись буде окремий допис. Але зараз не про те.
А про те, що мені найскладніше в материнстві. Не лише зараз, а і взагалі.
Найскладніше – це не витрати і не “встигання”. Це постійна потреба бути включеній в емоції дітей, які без перестанку сипляться в обидва вуха і ще кудись згори на голову.
Моїй наразі найменшій малюсі Лідії рік і 4 місяці. І контейнерування її емоцій часом з’їдає левову частку ресурсу. Вона у мене те ще мотовило, знає лише своє, не відволікається, без перестанку лізе догори і без перестанку звучить. Логіка в її поведінці є, бо кожна наступна дитина у мене швидше починала розуміти опції цього великого світу, поняття власних речей тощо. І всі ті “кризові” періоди, пов’язані з соціальним життям дитини, наставали скоріше, бо соціальне життя починалося з пелюшок.
Лідді народилася в нашому активному двіжняку, тож дивного нічого. Взагалі, в поведінці дітей для мене нічого дивного нема практично ніколи. Я їх дуже добре розумію і відчуваю. Але їх – четверо. А я – одна. Тому те розуміння також може виснажувати.
А розуміти – є що. Моя першокласниця Віруся ревнує до малюка. І тому полюбляє ображати дівчат. А ще вона негативістка, в неї все погано і вона вишуковує чужі хиби. Звичайно, роботи тут початий край (правильна фраза – непочатий, але я працюю з цим, тому в мене – початий).
Сергійко у своєму другому класі навпаки є джерелом позитиву. На нього багато хто спирається морально. І він в школі їх підтримує, а вдома мусить то все залишити. А ще проговорити те, з чим не зміг комусь допомогти. І все, про що шкодує.
Життя Дмитра мені надзвичайне тим, що він дружить з хлопцями, з якими в нього мало спільного. І примудряється залишатися собою. Потреба в розмовах з відповідальним дорослим (хвалю себе, навіть не стидаюсь) тут така, що треба час від часу нагадувати, чому ми чинимо так, а не інакше, які в нас цілі і взагалі, що чому в світі. І ще мені дуже дорого те, що він розповідає про свій шкільний день. З порога. Жарти, що веселого, що дивного, що нового, що загубив… І я знаю, що якщо пару разів відмахнуся – він просто не прийде потім.
Контейнерування емоцій… Постійна включеність… Побутові справи, малюк, логістика, покупки, організація… В якийсь момент я перестаю обробляти емоції дітей і допомагати їм впоратись. Тоді вони просто скидають все у мене. І є велика небезпека перетворитися з контейнера емоцій на інший контейнер – такий, які у кожному дворі стоять.

Ну що ж. Проблему я побачила. І навіть вам розповіла. Тепер розповім ще, як я її вирішую.

По-перше, крім дитячих емоцій у мене ще є свої. І дати собі на них право, а також дати собі право бути собою – це найперше рятівне коло.
Поводжуся з дітьми я не як “ідеальна мама”, а як я і тільки я. Не витрачаю часу на наслідування “правильної поведінки”. Зі своїми дітьми я можу дозволити собі все, що відчуваю за потрібне. Жартувати, передражнити, схопити в обійми. Пояснити, чому я сумую (замість “та це нічо, тобі здалося”). Крикнути. Так, я часом кричу і свідомо це собі дозволяю. Оперувати дозволеним легше, ніж картати себе за недозволене.

По-друге, джерела ресурсу. Знайти і використовувати. Знайти те, чого бракує найбільше, і це забезпечити собі чимшвидше. Мені, наприклад, дуже бракує дорослого спілкування. І в цьому дуже допомагає те, що я працюю. Так, працюю з маленькою дитиною в руках. Так, ходжу з нею на всі зустрічі і продовжую бути її контейнером, але в чистому залишку я отримую плюс. Без перемикання на професійну діяльність я не можу. Без грошей від неї теж, але чесно все проаналізувавши, я зрозуміла, що навіть якщо мені просто так будуть давати гроші в еквіваленті місячного прибутку на роботі, – я не погоджусь. Мені дуже потрібна робота (але якщо хтось раптом схоче дати мені гроші просто так – пишіть, не стидайтесь 🙂 ).
Інший мій ресурс – це закоханість. Я творча людина, в мене це перманентний стан, з короткими перервами 🙂 Зрештою, в перервах буває і журнальчик, як ото на фото допису 🙂 Жарт, журнальчика не буває. Лише живі емоції.

До речі, про творчість. Я страждаю, коли довший час не знаходжу часу писати своє художнє, незамовне. Або хоча би блог. Оскільки брак цього часу в останні пів року у мене страшенний, то і постраждала я порядно. А тоді вирішила. Якщо нема коли писати довгі тексти, треба писати щось коротке. Тож я реабілітувала свою 11-річну гітару, і пишу тепер (ще і) пісні.


Ну і ще я з досвіду знаю, що діти виростають швидко. До того віку, принаймні, коли вони самі роблять гігієнічні справи і оголошують свої плани на день. Тому кричущий незарадний малюк – це тимчасово, і, по правді кажучи, це дуже солодко. Діти лише раз бувають такі маленькі.

А ще нещодавно Дмитро сказав меншим: “Та ви хоч уявляєте, як нам пощастило з батьками?” – і я подумала, що не такий вже я і смітник 🙂 Може, і не подарункова коробочка, але цілком дієвий і добрий контейнер.

А що для вас найважче в багатодітному материнстві і як даєте з цим раду?

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s