Це мав бути спокійний капітансько-очевидний допис про збори до школи. Але мені на очі трапився тисячний допис про подорож з дев‘яти- (шести-) місячною дитиною.

Ну знаєте з тих розповідей «як ми з дитиною проїхали чверть-, половину-, цілу Європу»? І Тібет.

Зазвичай, побачивши такий заголовок, я просто відключаюсь. Бо для мене і досі (дітям 7, 5, 2, 1), поїздка до родичів в сусідній обласний центр (140км) вважається далеким шляхом. Але кілька разів я читала. Читала як все залежить від підготовки і настрою батьків.

Звісно залежить. Якщо мама вважає поїздку «п‘ять країн за п‘ять днів» тортурою, то навряд чи це покращить загальний клімат подорожі. (Мама пробувала, ще до дітей, в юному віці 22-ох років. Мамі не сподобалось.)

Я навіть задавала питання. І часом виявлялись цікаві подробиці. Наприклад, їхали тато, мама, діти і… батьки когось з батьків, або обох батьків, вони ж дідусі-бабусі. І на одну дитину припадало троє дорослих. Це чудово, я вважаю. Без сарказму. Але писати треба зразу з ніжними подробицями.

Заради справедливості – багато батьків таки подорожують самі з дітьми на великі тисячі кілометрів, для задоволення(!). Але їх мало, але вони розказують так смачно, і фото в соцмережах такі яскраві…

І навіть коли в дітей якась екзотична діарея, вони спокійно дають їм ліки і їдуть далі в неймовірно красивий захід сонця.

Ви так можете?

А хочете?

До чого це я – перед тим як кудись їхати (особливо з малими дітьми, особливо коли їх багато), перевірте ваші бажання на автентичність, може вас цілком задовольнить база відпочинку за 20 (ну гаразд – 50) кілометрів від рідного міста, і нехай весь Інстаграм зачекає.